Пам’яті Олександра Комісарчука

Посестра пам’яті

Листочок відірвався від життєвого дерева. Відірвався… Стояв спекотний серпень, але ж ще не осінь. А дійство відбулося. Просто впав вітрам на радість, смутком оповив і відгукнувся страшним відлунням й розкотистим: «Ві- й-на». Відсутність звістки, ні рідне «Мамо, у мене все нормально» не звучало вже стільки. Материнське серце відчувало небезпеку, але мовчало. І тільки невідомість вигравала, ошкірюючи неспокій, бажання вловити хоч маленьку надію, як промінчик сонця. Але … Дні тяглися довгою вервечкою, уже й два роки зачепило і більше. А все те саме - невідомість і довгі безсонні ночі, коли спогадам тісно, коли ранок десь загуляв, а темінь без міри регоче…

І врешті - звістка і чорний курсив по надії…

… І його пам'ять злетить у небо. Постріли, які є застереженням і твердженням, що війна - це злочин, це сльози матерів, які мов птахи, звиваються в смутку і не існує в житті якоїсь розради. Не існує, бо нема. І лише гордість і розпач у двобої допоки битиметься материнське серце, допоки тектимуть ріки синівських доль. Слова, слова, слова… Смуток… А її Сашко буде вдома. Не з короваєм зустрічатиме, з печалем. Тепер він зразок сміливості, відданості, бо він – захисник. Її надія, кровинка. Посірілі обличчя, просякнуті жалем, залиті слізьми і скроплені гордістю. А ще пам'ять, яка витає повсюди. Вона ж навіки, бо мужність - це поняття стійке, воно ж є посестрою пам'яті. Слова, слова, слова... Біль…

С. Ковальська, вчителька

Бершадського ЗЗСО І-ІІІ ступенів №2